Наші волонтерські ініціативи не залишилися непоміченими ЗМІ Чехії. Внизу опис відеорепортажу на телевізійному каналі CNN Prima News, а також посилання на інтерв’ю у провідному інтернет-порталі Чехії DENIK.CZ.
Одні, без батьків, у чужій країні. Команда юних футболістів утекла від війни в Україні.
Команда молодих футболістів утекла від війни в Україні. Притулок вони знайшли в Розтоках недалеко від Праги. Їхні батьки залишилися вдома, щоб боротися та допомагати армії. Щоб хлопчики могли хоча б на якийсь час забути про жахіття, що відбуваються на їхній батьківщині, вони щодня тренуються і ходять на матчі, а також підтримують зв’язок зі своїми близькими.
Коли 17-річний Михайло ганяється полем за м’ячем, він здається розумним і спритним хлопчиком, який, як і багато інших, мріє про красиві голи і знамениті перемоги. Але як тільки його тренування в празьких височах закінчується, веселе вираження на його обличчі раптово стає змученим, як тільки хлопчик згадує, наскільки далеко він зараз знаходиться від дому. Якийсь час тому він прибув до Чехії автобусом, оскільки він залишив свою родину в Україні. Викинути війну з голови неможливо навіть тут, за 1400 кілометрів від рідного Києва.
«Це дуже складно, особливо коли усвідомлюєш, що батьки перебувають у такій складній ситуації. Немає настрою і все ще переживаєш, щоби з ними не трапилося нічого поганого», – зізнається він. Друг Михайла Микита, з яким вони зараз тренуються на полі, теж переймається своїми близькими. “Мій тато – солдат запасу, він служить в аеропорту в Гостомелі”, – описує Микита, але в очах його немає ніякої радості. У Чехії вони грають у футбол із гуртом із двадцяти інших хлопців, які перед війною втекли з міста Черкаси.
Діти спочатку вирушили до Угорщини, де їм обіцяли тренувати футболістів. «Однак після кількох тижнів за кордоном вони жодного разу не вийшли на поле. Щоб не відстати від практики, їм прийшло грати на траві самим», — каже Ірина Жалтир, яка разом з іншою мамою Оксаною за всіма молодими біженцями. «Потім наш тренер з України зв’язався з паном Колесником із Розток, який запропонував нам привезти хлопчиків до Чехії, сказавши, що тут вони регулярно тренуватимуться і будуть у безпеці», — додає Ірина. Керувати командою підлітків віком від 14 до 18 років, схоже, не є для неї проблемою. Вона вчителька початкової школи. Тому хлопці приїхали до Праги на початку березня та розпочали тренування.
Її група прибула першою — 30 березня. Потім до них приєдналися хлопці з Києва, Ірпеня та Миколаєва. «Вони тренуються щодня, а у вихідні проводять матчі. Хлопці дотримуються спортивного режиму, що дуже важливо для спортсменів. Їм надано можливість удосконалювати свої навички, тож діти щасливі та вдячні за те, що тут мають», — каже Ірина. «Ми також знаємо батьків інших хлопчиків і знаходимося з ними у постійному контакті: телефонуємо і проводимо відеоконференції», — каже вона.
За її словами, футбол має допомогти хлопчикам відволіктися від жахів війни, які відбуваються зараз на їхній батьківщині. «Ми знайшли тут спокій. Головне, щоби діти були психічно здорові. У цьому віці особливо важко все це переживати. Не дай Боже, щоб вони залишилися травмованими. Хлопчикам було надано можливість присвятити себе тому, що вони люблять. Вони не мають часу сумувати і думати про погане», — каже мама двох хлопчиків.
З тим, що футбол допомагає їм розслабитись, згоден навіть 17-річний Микита. “Це як ковток свіжого повітря”, – говорить він. Хлопчики сумують за своїми батьками.
Окрім футболу, хлопці також відвідують курси чеської мови, а також поєднують цю нелегку програму із дистанційним навчанням в українській школі. Однак хлопці не скаржаться: «Зібрати все це воєдино іноді буває важко, але ми долаємо це. Коли ми маємо час, ми відпочиваємо або йдемо гуляти, або готуємося до іспитів у школі». Сімнадцятирічний Денис каже, що перебуває у постійному контакті зі своїми батьками: «Багато друзів поїхали до Європи, але ми постійно підтримуємо зв’язок один з одним, а з батьками телефонуємо майже щодня», — додає уродженець Борисполя.
Допомогти юним спортсменам також намагається тренер Ігор Юхименко. Сам він родом із України і вже 10 років живе у Празі. Раніше він виступав за київське “Динамо”. «Тренування проходять добре, але всі хлопці мають якісь психологічні проблеми. Тому ми намагаємося підходити до них не лише з боку тренерів, а й з боку батьків та наставників. Ми намагаємося, щоб вони були спокійні та відчували себе як вдома. Вони одні в чужій країні, але ми робимо для них все, що в наших силах», — каже Юхименко, додаючи, що хлопці часом навіть не хочуть говорити про свої проблеми.
«Вони всі тримають у собі. Але коли я бачу, що одному з них сумно, я питаю його про сім’ю, як у них справи, чи ховаються його близькі зараз десь. Я намагаюся їх розговорити та трохи заспокоїти», — додає тренер.
Ми намагаємось адаптувати їх у чеському суспільстві. Наразі хлопчики живуть у готелі Академік у Розтоках. Саме його власник Євген Колесник піклується про них разом із двома мамами, які супроводжують хлопців. Крім футболу вони також намагаються організувати для них культурну програму. У місті Розтоки хлопцям також надається допомога і хлопцям пропонуються різні підробітки.» Наприклад: підстригти чийсь сад. Влітку вони працюватимуть кураторами чи помічниками тренерів у спортивних таборах. Хлопчикам потрібні якісь кишенькові гроші, щоби купити, наприклад, футбольні бутси», — пояснює Колесник.
«Ми намагаємося не дати їм відчути, що всі про них забули, і тому докладаємо всіх зусиль, щоб допомогти хлопцям з адаптацією. Я думаю, що вони тут як зірки», – заявляє він.
Як довго хлопчики пробудуть тут поки що можна лише здогадуватися. Усі хочуть повернутися додому. У них там родини. Вони вдають, що все гаразд, але насправді вони перебувають у жахливому напруженні. Вони хочуть поїхати, але не знають, коли зможуть. Ми домовилися, що вони залишаться в нашому готелі до кінця літа, але я впевнений, що ніхто не заважає залишатися тут довше. Побачимо. З першого вересня починається школа, і питання у тому, чи варто туди йти. Завтра війна може закінчитися або, навпаки, загостритися», — робить висновок Колесник
